Ігор Канівець та Маргарита Шерстюк працюють в стилі, який вони самі визначають як "перспектива від першої особи" (first face perspectives), що замішаний на гіперреалізмі вищого професійного гатунку. Приватна автодокументалістика художників спонукає глядача не тільки до емпатії авторам,  але й до рефлексій щодо суб’єктивності власної екзистенції.

Своїми роботами Ігор та Маргарита намагаються знову подивитися на хрестоматійні та по-сократівські підступно прості питання сприйняття зовнішнього світу, волі, свідомості та критеріїв краси.

Джерелом натхнення цього разу для авторів стали звичайні домашні клопоти та радощі вихідного дня. 

В основі проекту – використання образу сірникової коробки як носія візуальних та текстових стереотипів, який має більший тираж ніж будь-який інший друкований носій (журнал, книга, афіша, тощо). Сірники є об’єктом, що повсякденно супроводжує людину: на кухні, у господарстві, в кишені, будучи необхідною деталлю існування та уособленням комфорту, тепла, приготування їжі, зрештою, світла і вогню. 

Автор посилює образ сірникового коробка – монументалізує його, підносячи до статусу мистецького твору, що виставляється відомим художником у професійній галереї. Жанр об’єкта-скульптури зберігає незмінними властиві сірниковому коробку невигадливий дешевий друк на грубому картоні, його лаконічну та утилітарну форму.

Густав Карл Юнг проголосив: «щоб стати світлим не варто постійно уявляти собі світле, варто пізнати темне». Пізнання «темного» і екстраполяція на нього «світлого» є моїм творчим завданням. Антураж найпростіший, атрибути звичайні: хрущовки-п’ятиповерхівки, жуки-солдатики з дитинства, паперові кораблики колись роблені моєю донькою, післявоєнні убогі кімнати… Проте ситуації, те, що з ними або в них відбувається, належать узагальненій умовності простору-змісту. Вони реальні у віртуальних аналах ноосфери або у кіберпросторі. Фактор гібридності в них забезпечує хиткий паритет між самовпевненістю і беззахисністю, між відчуженням і стражданням, між побутом і абсурдом.

О. Найден

У проекті Людмила Раштанова досліджує майже зниклу культуру епістолярного жанру та феномен листівки, як поштового документу. Інтимні переживання та здебільшого наївний стиль текстових конструктів, що містилися зазвичай на зворотній стороні таких, передано жвавою візуальною мовою, і хоча самих текстів ми не бачимо, роботи спонукають до певного катарсису з уявним читачем цих листів.