ВЫСТАВКИ > 2011

Алексей Аполлонов
"Герои"
живопись



31 мая 2011 - 23 Июня 2011
Презентация - 31 мая 2011, вторник, 19.00

Роздуми біля не-парадного портрету, або Сторінки з щоденника

 

Портрет у доробку Олексія Аполлонова завжди займав особливе місце. З одного боку, він явно поступався місцем “метафізичному пейзажу”, чудові зразки якого автор створює упродовж років. З іншого боку, він збивався на манівці таких дивних, та лише на перший погляд, проектів, як серія “Інфант” (до якої ще матимемо нагоду повернутися), та й тло цих його пейзажів зазвичай кишіло людськими персонажами, надто жвавими, аби їх можна було зігнорувати, надто ірраціональними, аби їх можна було класифікувати. І, між іншим, початок офіційного його “шляху в мистецтві”, себто інститутський диплом середини 1980-х, являв собою зразок групового портрету, та ще збудованого за корпоративною ознакою: “Хірурги”. (Багато таких назвете одразу в світовому малярстві після “Синдиків”, з якими не порівнюю? Отож бо). Словом, якщо жанр цей і не є апріорі визначальним для нього, то і при думці про нього - в контексті олексієвої творчості, внутрішнього спротиву у дослідника не виникає, аж ніяк.

 

Утім, і цього разу автор портретує загалом представників одного соціального прошарку – аж насамкінець, мовби спохопившись, сахаючись тої ж класифікаційної жорсткості, додає до них зображення оголених натурниць, а також один-єдиний натюрморт – “з рибками”, у дусі Сезанна, з легким реверансом у бік Матісса. “Натюрмортний вектор” може видатися примхою майстра, але це лише пояснення задуму: портретна сюїта виникла саме з натюрморту. Як це? – спитаєте, дивуючись. А так: начерки, а їх було десятки, коли не сотні, лягали, як пале листя, на підлогу майстерні, утворюючи на її візерунковому паркеті додаткову, цікавущу мозаїку. (А потім прийшла пора, то він і відволікся на власне натюрморт, перервавши процес позування кількох своїх “обранців”). Помітивши незвичний ефект, Олексій Аполлонов переніс його на картинну площину, поєднуючи водночас по чотири-шість умовних малюнків на одній, так само умовній поверхні – та в довільній комбінації, що ніби склалася сама собою. Так, мовби на мольберт почеплено кілька рисункових стадій одного задуму. Та почеплено так, що й “не відчепиш” – і фінішного втілення не видно. Проміжний етап перетворився на винайдену сталість, тимчасове набуло статусу повсякчасного. Допоміжне струсонуло з себе порох другорядності, перетворившись на формотворче та основоположне.

 

далее >>
далее >>
далее >>